Головна » Файли » Статі та конспекти

Стаття  "Таємниці історії України". Частина 2
06.04.2017, 19:39

Стаття  "Таємниці історії України". Частина 2

(Продовження)

   Після ослаблення Риму, роль нової імперської столиці перейде до Константинополя, який усіма силами намагатиметься задушити на землях Малої Азії давній просвітницький рух (подібний до того, що був у Дулібії).

   Імператор Костянтин, а далі і інші імператори, прикладуть усіх можливих зусиль, щоби мати вплив на релігійні процеси у своїй країні. Костянтин намагатиметься поруйнувати зв’язки осередків просвітництва на землях Візантії з Старотцями-Рахманами Соуренжа та рахмано-волхвівською системою у цілому. Він будуватиме нову церковну структуру, яку назве православною та вселенською, та протиставить таку Соуренжу.

   Для нової візантійської церкви будуватимуться великі та пишні храми, для неї складатимуться особливі літургії, збільшуватиметься кількість служб. Церква канонізуватиме далеких від віри державних діячів та встановлюватиме нові дати святкувань.

   Залежний від імператорів церковний клір, з часом, утаємничить знання законів Прави, Яви, Нави, ієрархії Світлого Ірію, знання про душу і тонке тіло людини, підмінить розуміння процесу духовного удосконалення та реінкарнації закликами до покори та духовного рабства.

   Нова імперська еліта, вихована у часи боротьби з усім духовним, вважатиме Першу Троянь Соуренжа, усіх дулібських Старотців-Рахманів та волхвів, ідейними ворогами. Вона буде намагатись усіма силами знищити Дулібію та Соуренж.

   Ця еліта шукатиме підтримки у ворогів слов’ян, спочатку у зовнішніх, як то у вікінгів, а далі і внутрішніх, як то у яхів-полян, намагаючись ліквідувати головний православний духовний центр на Волині, місце давніх Отців-аріїв.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   У таких намірах Візантії буде сприяти новоутворена Хазарія, вчиняючи напади на союзні дулібам народи у межиріччі Дону та Волги - булгарів, черкесів, ногаїв. Вона захоплюватиме транзитні торгові шляхи, полишаючи дулібську провінцію Єланією життєво важливих комунікацій з центром.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Ворогам вдасться налаштувати проти Дулібії і внутрішню її п’яту колону. Така колона утворилась з давніх переселенців зі східного побережжя Каспійського моря – загонів яхів (ягів), які опинилися у Європі, на Середній Віслі та Нижній Десні, у час сарматського походу.

   Не пройшовши просвітлення (через духовні вади), групи каспійських яхів на Віслі та Десні, у 4 ст. до н.е. – 8 ст.н.е., стають проблемою для усієї Дулібії. Яхи ніяк не можуть осягнути законів духовного братства.

   Отримавши від Отців нові назви, такі, як ляхи (лукаві яхи) - на заході, поляни (степовики) - на сході, ці яхи докладають усіх зусиль, аби силою вивищитись серед слов’янських сусідів. Вони захоплюють суміжні уділи, оббирають місцеве населення, прагнуть утримувати великі військові загони.

   Такі військові загони переростають у значні формування, у середовищі яких побутує прихований окультизм та магія. Учасникам цих формувань давні Отці дають ще одну, особливу та влучну, назву – варяги (войовничі яги).

   Варяги у 8-9 ст.н.е. - це велика частина чоловічого населення яхів (головно полян), які потребують засобів на утримання. Вони готові виконувати забаганки своїх очільників і за винагороду грабувати, вбивати, ходити у походи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   У той же період, до війни з Дулібією долучаються і франко-германські королівства. Їх володарі знаходять спільну мову з Візантією, Хазарією, та намагаються координувати напади на слов’ян і зі скандинавськими вікінгами.

   Координація зусиль дає очевидні результати. На початку 9 ст.н.е. зазнає нападу дулібська столиця – Соуренж. Її здійснює візантієць Дір на чолі найманого війська. Смерть Діра від рук суренжського буса не змінює планів змовників здолати Дулібію.

   Наступна акція, але вже з застосуванням окультних дій (духовної чуми), стає вирішальним фактором, який змушує Першу Троянь та дулібських державних очільників (через небезпеку ірійного падіння) покинути столицю та виселитися у навколишні міста.

   Втративши Соуренж, а з ним вплив на частину територій слов’янського союзу, Перша Троянь та Старотці-Рахмани намагаються провести швидкі зміни у системі державного керівництва Дулібії.

   Після цих змін союз слов’янських народів виступає вже під іншою назвою, яка несе новий духовний зміст. Союз отримує найменування Рось, що означає – Рівні Отців Світлих великих.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Керівництво Росі у середині 9 ст.н.е. направляє елітні війська на чолі з вихідцем з бусової сім’ї, Рюриком, на приборкання варягів та західних ляхів. Проте довге відлучення Рюрика від роського центру, перебування у ворожому оточенні, має свої наслідки. Рюрик починає відходити від слов’янського світогляду і духовно падає.

   Осівши у Новгороді, Рюрик не бажає вертатись на очі Першої Трояні, тому відсилає на батьківщину свого родича Олега та сина Ігоря.

   І Олег, і Ігор готові і надалі служити Першій Трояні. Олег перетворює удільний Київ на свою військову базу і ходить звідси у далекі походи. Олегу вдається нанести разючі удари по головним ворогам та налякати Візантію, ставши чисельним військом під воротами Константинополя (907 р.н.е.).

   Тоді ж, у складі Першої Трояні, з’являється і особлива постать Старотця-Рахмана, якого величають Волосом. Він прекрасно розуміє важку ситуацію та оцінює складність подій навколо Росі, через що займається складанням спеціального тексту, своєрідного історичного послання до майбутніх поколінь.

   Текст Волоса гравірується на металевих пластинах, а потім багаторазово копіюється на дерев’яних дощечках. Металеві пластини ховаються у пантеонах Пересопниці, а дерев’яні копії стають у нагоді для Рахманів та волхвів того часу.

   Так з’являється твір, який нині носить назву «Велесова книга».

   Незважаючи на усі заходи, тиск на Роську державу до середини 10 ст.н.е. неупинно зростає. Ускладнюється ситуація навколо удільного Києва, де свою таємничу роль грає молода дружина князя Ігоря, княгиня Ольга.

   Імітуючи прихильність до слов’янського світогляду, Ольга підтримує контакти з провізантійськими колами, та створює особливу ситуацію в оточенні Ігоря, що, у наслідку, призводять до підступного вбивства її чоловіка.

   Надалі, у період, коли Ольжин син, київський князь Святослав, по волі Першої Трояні, сміливо боронить Рось (він ходить походами на вікінгів та варягів півночі, нищить підступну Хазарію, виступає проти Візантії на Дунаї), Ольга укладає таємні союзи з ворогами Росі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Діяльність Ольги має важкі наслідки. У спланованій княгинею пастці гине сам Святослав, а її внук, Володимир, отримує від Ольги усілякі таємні повчання, як шляхом підступу, непокори Трояні, воєн з Россю та її князівствами, домогтися того, щоб Київське удільне князівство змогло стати імперією візантійського типу.

   Володимир, після того як став Київським удільним князем, у стосунках з Россю намагається покладатися на варягів, найперше тих, яких раніше випроводили з Києва до Новгорода. Бо варяги готові служити лише тим, хто добре платить.

   Проте, Київському князю, хитрощами, війнами та силою, не вдається захопити бодай значної частини роських земель, та подолати владу Трояні та буса. Тому він направляє свої погляди на північ, на неслов’янські землію.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Проіснувавши всього 66 років (988 – 1054 р.н.е.) імперія Рюриковичів, як невеликий шматок відірваний від Роської держави, швидко розпадається, а нащадки княжої сім’ї вступають у братовбивчі війни за її спадок (головно за Київ).

   До того ж, спадкоємцям цікаві захоплені попередниками поселення за межами Росі, головно на фіно-угорських землях. Тут немає слов’янського населення (яке вважає їх зрадниками слов’янського світогляду), але є умови для розширення володінь.

   Колотнеча навколо Києва та Середнього Подніпров’я заважає усьому роському люду, який благає Троянь та керівництво Росі звільнити регіон від Рюриковичів та їх військ.

   У другій половині 12 ст.н.е. росам усе ж вдається випровадити Рюриковичів з роських земель на Волгу та Оку. Вигнанці остаточно осідають у середовищі фіно-угорського населення, поряд з варяжськими загонами та місцевими мосхами.

   Тут, у 1157 р.н.е., Рюриковичами та їх варяжським оточенням, буде проголошене Володимиро-Суздальське князівство, яке стане головним центром боротьби вигнанців зі слов’янами та Роською державою.

   Почнуться грабунки Києва, бездумне вбивство киян, руйнування численних храмів, пошук святинь. Напад вчинений князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.н.е., повністю зруйнує місто, позбавить життя більшості населення. Рюриковичами, після таких варварських нападів, будуть вивезені численні храмові речі та старі роські літописи.

   Сприятиме Рюриковичам і загальна ситуація на Поволжі, коли у 12-13 ст.н.е., в пошуках військового заробітку, туди потягнуться яхи Прикаспію. Число прикаспійських яхів у князівських загонах на Волзі та Оці постійно зростатиме, і це посилить міжусобиці самих Рюриковичів.

   У 1237-1239 роках ці ж прикаспійські яхи, але вже як військо Батия, під назвою татари, вступлять на землі Верхнього Поволжя та захоплять усі місцеві князівства Рюриковичів. Головним представником яхів у регіоні стане названий син хана Батия, зведений брат його сина Сартака, князь з сім’ї Рюриковичів - Олександр (Невський).

   Тоді ж, у регіоні Верхнього Поволжя складуться умови для формування субстрату з місцевого населення (фіно-угрів, варягів, мосхів, венедів) та численних прикаспійських яхів (татар), об’єднаних близькою їм яхівською ідеологією (подібною до варяжської).

   За намовляннями Рюриковичів, яхи-татари підуть у 1240 році на південь, на Рось. Вони зруйнують Київ та з боями рушать на захід. Дійшовши до Прикарпаття, а далі до Польщі та Угорщини, татари виграють тамтешні битви, але потрапивши у несприятливі умови, повернуться Причорномор’ям до Волги.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Перша Троянь, знаючи наміри ворогів, організовує ряд заходів, які допоможуть уберегти головні міста Волинського регіону від нападів яхів. Такі заходи не дадуть можливості татарам закріпитись у регіоні та осісти на землях Росі (як це сталось на Поволжі).

   У цей же час, на Прикарпатті, рюриковицьку політику намагається проводити князь Данило. Втікши з своїм почтом під час татарської навали до Польщі та Угорщині, він, згодом, вклоняється Батию, та отримавши ханський ярлик, починає діяти від імені хана на Прикарпатті, Росточчі та Підляшші (наслідуючи Олександра Невського).

   Данило збирає ханські побори, воює з непокірними містами, чинить тиск на тих, хто виступає проти його політики. Разом з тим, князь не надто задоволений своїм становищем та намагається змінити сюзерена.

   Спокусившись обіцянками папи, стосовно великої західної допомоги у розбудові власної (Данилової) держави, він швидко приймає католицизм та намагається зруйнувати давні рахманські та волхвівські центри на Росточчі та по Західному Бугу.

   За таку наполегливість, у 1253 році, він отримує королівську корону та запускає на землі Прикарпаття та Підляшшя осередки таємним лож та орденів. У 1256 році Данило палить найвеличніший рахманський центр Розточчя на горі Високий замок та окольне місто Діброву.

   Але боротьба з роською духовністю у Данила триває недовго. Князь, який підняв руку на рахмансько-волхвівські центри, не уникнувши суворого рахманського прокляття, дивним чином помирає у далекому Холмі.

   У той же час, татари міцно осідають по усіх просторах Волги і Дону, та засновують там свою державу - Золоту Орду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Перша Роська Троянь та роські князі Волині, у другій половині 13 – першій половині 14 ст.н.е., прикладають усіх можливих зусиль аби очистити усі роські землі від татарських загонів та місцевих прислужників хана.

   На Волинь з’їжджаються Старотці-Рахмани і волхви з усіх поруйнованих ворогами центрів. Тут вони розбудовують нові рахмано-волхвівські центри, число яких зростає у декілька разів. Починається реформування держави.

   У складних умовах реформ набирає популярності і нова назва роських земель – Волинь-Україна, а далі просто - Україна. Ця назва говорить, що дана країна є духовною хранителькою високої науки світлих знань, наступницею Артанії, Дулібії та Росі.

   Українська еліта Волині-України у 14 столітті намагається якнайшвидше відновити колишні кордони Росі. Вона прагне створити на Дніпрі потужну військову базу, яка б протистояла поволжським яхам-татарам, та носила духовну назву – Січ (Світло Ірію чисте).

   Союзником у боротьбі проти ворога стає єдиновірна Литва (Велике князівство Литовське), яка теж боронить свої межі від яхів-татар. У битві на Синіх Водах 1362 року татарські мурзи зазнають чергової поразки і яхи відступають далеко за Дніпро.

   У 15-16 століттях Волинь-Україна набирає сили і це непокоїть її агресивних сусідів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   У Причорномор’я посилається буджакська орда (яхи-татари), яка значний час буде непокоїти населення півдня України вчиняючи розбійні напади на лісостепові міста та села.

   Москва, яка виграла внутрішньо-ординську боротьбу у Сараю, поширює владу Московського царства на сусідні князівства-улуси та уважно поглядає на захід. Тепер уся яхівсько-татарська сила колишньої Золотої Орди у її руках.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   У таких умовах московські володарі прагнуть величі для свого царства. Вони прикладають усіх можливих зусиль, щоби перетворити викрадені у Києві давні літописи (Нестора та Сильвестра) на кириличні підробки потрібного змісту.

   Компіляти мають возвеличувати Рюриковичів, сприяти московським зазіханням на слов’янські землі та перетворити назву слов’янської держави Рось на Русь.

   Для реалізації планів, на початках 16 ст.н.е., московський цар вступає у таємні переговори з представниками ляхів та їх орденських покровителів зі Священної Римської імперії. Мова йде про розподіл Литви та України по Дніпру та Березині.

   Для Литви та України починається складний період боротьби за своє існування. Зі сходу частішають загарбницькі напади, з заходу – спроби повного ідеологічного підпорядкування прояхівського населення у середині Литви та України.

   Це населення, надалі шляхта (від слова «ях»), вони спокушають бажанням швидкого збагачення, легкого суспільного вивищення, надуманими почестями. Потрібно лиш визнати пріоритет особливої магнатської влади, яка буде збудована за особливими принципами таємних товариств.

   Як пухлини на тілі України виростають магнатські володіння. Окультні керівники цих володінь, головні маги таємних товариств (магнати), здійснюють широку окультну діяльність, яка об’єднує зрадників слов’янської віри (прояхівський елемент, шляхту).

   Це тішить західних покровителів, які руками магнатства та шляхти готові задушити православну Україну та її рахмано-волхвівську систему, і таким чином прибрати її землі та народ до своїх рук.

   Спроби Першої Трояні та української влади покінчити з кублами окультизму та магії, приводять у 16-17 ст.н.е. до широких, підтримуваних народом, антимагнатських акцій.

   Ці акції нині називають козацько-селянськими повстаннями під проводом Наливайка, Косинського, Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Бута, Острянина, Гуні. Проте, вони – законні дії української держави, які здійснені її вірними синами, для очищення України від чужинської ідеології.

   Фінансова, політична та військова підтримка різними орденами та ложами антиукраїнської політики магнатів призвела у 1648 році до повномасштабної війни магнатсько-шляхетської коаліції проти Української держави та її духовної влади.

   Програвши боєві дії початкового періоду (під Корсунем та Пилявцями), та посилаючись на брак сил, верховоди цієї коаліції почали наполягати на прямій збройній участі армій західних покровителів у війні проти України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Після певних вагань, допомога від західних покровителів їм була надана. Реалізувати таку було доручено польському королю Яну ІІ Казимиру.

   Король отримав відповідні повноваження, кошти та чисельні військові загони з різних регіонів Європи. До королівського війська долучились військові сили магнатів Верхнього Подністров’я. Тому армія вторгнення мала складати до 150 тисяч осіб (див. карту)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Переступивши межі України, ця сила у 1651 році зупинилась під Берестечком. Тут мала відбутись генеральна битва між військами Яна ІІ Казимира та армією Івана Богуна – керівника української держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Початкові бойові дії тривали три дні. Але через зраду одного з старшин (ним був Зиновій Хмельницький) та відхід кримських ногаїв, Іван Богун змушений був відступити, шукаючи нове поле битви.

   Підлеглі короля, сприйняли цей рух української армії як поразку, сповістили Європу про велику перемогу Казимира. Тоді ж Казимир дав наказ переслідувати військо Богуна, яке пішло у бік Мізоча.

   Через півтори неділі, пройшовши Мізоч, армія Казимира натрапляє на добре збудовану оборону і зазнає нищівної поразки у генеральній битві двох армій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Від несподіваного повороту подій, король, з залишками армії, поспішно тікає до Збаража, де по декількох місяцях сидіння, просить Богуна зняти осаду і відпустити його, зобов’язуючись більше не ступати на українську землю.

   Історія цього безславного походу Яна ІІ Казимира нині викреслена з анналів європейської історії та трактується, як поразка українців під Берестечком.

   Проте результати походу короля говорять самі за себе – король не зайшов углиб України, не зайняв її міст та уділів, не зруйнував Запорізьку Січ, не окупував державу у цілому. Він програв генеральну битву під Мізочем та після оточення був милостиво відпущений до Польщі.

   Проте, усі досягнення у боротьбі за незалежність України у 17 ст.н.е., які історично належать професійній українській армії, та військовому генію Івана Богуна, нині приписуються шляхтичу та єзуїту Богдану-Зиновію Хмельницькому.

   Фіктивна державотворча діяльність Зиновія Хмельницького, шляхтича, єзуїта, католика, члена однієї з лож, якому Москва (вдячність за сепаратну Переяславську угоду), приписали великі заслуги та славу, є предметом майбутніх досліджень.

   Нині ж, перед нами постає результат трьохсотлітнього нищення української минульщини, компілювання історії України з боку ідеологів сходу та заходу, які створили міф про великого гетьмана Богдана Хмельницького.

   Приклався до роздування цього міфу і Йосип Сталін, який заснував одну з найвищих військових нагород СРСР, що була названа орденом Богдана Хмельницького (трьох степенів). На додачу до того, у період жорстоких репресій проти українців, Сталін наказав зняти хвалебний фільм про таємничого гетьмана.

   За цією хвалебністю залишились у невідомості істинні герої тогочасної України – Троянь, коло Отців рахманських, керівник української держави Іван Богун, Рахмани та волхви, славні князі та полководці, незрадлива українська старшина, яка боролась проти прошляхетської та промосковської політики Хмельницького.

   Негативну роль у тому часі зіграли і ідейні бродіння у колах спокушеного магнатами духовенства, яке не встояло перед явними мирськими благами. Частина такого духовенства визнала владу папи, інша частина наважилась шукати щастя у прислужуванні Москві. Така зрадливість, у кінці кінців, призвела до непоправимих втрат у колі вищих керівників тогочасної України та поставила під удар її Першу Троянь.

   Загибель від рук зрадників Івана Виги (Виговського), Івана Богуна, інших державних діячів, відкрила шлях до повної окупації Лівобережної (Москвою, з 1709 року) та Правобережної (Польщею, з 1725 року) України.

   Україна увійшла у новий період Руїни – нищення ідейними ворогами усіх ознак української державності, планомірного вбивства стійких у вірі Старотців-Рахманів та волхвів, руйнування українських духовних шкіл та осередків.

   До того ж, на українську спадщину, у цей час, кладе око новий московський цар Петро І.

   Участь у подіях періоду Полтавської битви (1709 року), зацікавленість давньоруськими компільованими літописами, підштовхнули його до знакового вчинку - перейменування Московського царства у Російську імперію (остаточно у 1721 р.н.е.). Так відбувся факт привласнення імперією яхів давньої назви Української держави - Рось.

   Одночасно, на заході, яхівська верхівка Речі Посполитої, полишаючи український народ духовної еліти, намагалась змусити населення Правобережної України перейти у католицизм та стати поляками.

   Відразу ж, після трьох розподілів Польщі, у 1772, 1793, 1795 роках, подібний процес (особливо на Волині) продовжили таємні служби з Петербурга. Вони розгорнули каральні акції проти усієї незрадливої української старшини та духовенства, вбиваючи, катуючи, вивозячи непокірних до Сибіру.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Процес тривав майже усе 19 століття. Він мав важкі наслідки для національної еліти та її світоглядних перспектив.

   З новою силою репресії відновились вже у 20 столітті. Більшовики, які отримали усю повноту влади, болісно відреагували на спроби відродження української держави у 1917-1919 роках. Як результат – намагання знищити велику кількість українського населення голодоморами, репресіями, висилкою до Сибіру та численних таборів.

   Проте і це не було кінцем антиукраїнської політики СРСР.

   Після приєднання західноукраїнських земель, у ході післявоєнної боротьби з національно-визвольним рухом 1946-1953 років (бандерівцями), Сталін, у 1947 році, ініціює постанову уряду СРСР про знищення усіх наявних підземель на території країни (читай України).

   Постанова дозволяє силам НКВД, руйнувати, трощити, засипати, тисячі підземель, льохів, підвалів, колодязів, залишків історичних споруд та замків - давніх схованок цінних артефактів з історії слов’янства, матеріальних свідоцтв часів Дулібії, Росі та України.

   Постанова узаконює варварське відношення до усієї історичної спадщини українського народу.

   У 50-80 роках ХХ століття впроваджуються нові заборони у системі освіти. Вони торкаються діяльності українських істориків та археологів і вказують на те, що у нових дослідженнях не варто виходити за межі офіційного викладу історії СРСР.

   За виконанням заборон пильно слідкують відповідні органи, які, після появи небажаного археологічного чи історичного матеріалу, мають право вилучати підозрілий матеріал, зупиняти витік інформації, примушувати пошуковців давати підписки про нерозголошення фактів.

   Тоді ж корегується і музейна діяльність. Знайдені давні (дулібські та роські) артефакти 1-9 ст.н.е. штучно омолоджуються. Їх називають речами часів Русі Київської (практика існує і до нині). Неідентифіковані слов’янські знахідки представляються надбаннями інших народів, переважно готів, гунів та аварів.

   У період хрущовської «відлиги», через надмірне захоплення українців козацькими часами, чинився тиск і на ентузіастів, які бажають хоч якось розібратись з подіями 16 –17 століть. На рівні держави такі спроби швидко підміняються шароварщиною та славленням акту фіктивної злуки 1654 року.

   Так формується вихолощена «українська» історія, яка завідомо не могла пояснити коренів слов’янства та українського народу, принципів формування давніх слов’янських державностей, основ українського світогляду та давньої віри предків.

   Бо така «історія» формувалась у столицях сусідніх держав, контролювалась ідеологами антиукраїнського спрямування, націлювалась ними на нищення української самоідентичності.

   То якою ж насправді була історія України?

   Хто був головним та істинним натхненником українських державотворчих процесів?

   Відповіді, на такі запитання, дуже прості та однозначні, якщо відкинути імперські міфи та усілякі ідеологічні обмеження.

   Особлива роль у історії українського народу належала великій, духовній, рахмано-волхвівській системі, яка і була тим тисячолітнім джерелом, яке підтримувало дух предковічної самоідентичності слов’ян та українців.

   Руйнування такої системи у 18 ст.н.е. призвело до надзвичайно критичного стану, у якому останніми століттями і перебуває український народ. Адже ретельно приховані знання про духовні корені народу, про давні державні утворення на землях України, відомості про віру та світогляд предків, не мають змоги допомогти нам.

   Проте, чи буде так завжди?

   Про відродження духовної системи на давніх слов’янських землях натякає «Велесова книга», інші сакральні тексти. Вони говорять про нові часи та нову Землю.

   Але, для відродження основ предковічної духовної системи потрібно вивчити світоглядний спадок предків, справжню історію слов’янських та українських подвижників та героїв.

   Маємо усвідомлено відмовитись від імперських та ворожих міфів, очистити пам’ять від занесеного шумовиння, зняти з очей важку імперську луду та намагатись побачити своє, давне та істинне духовне начало.

   Виходячи зі сказаного, варто опрацювати у деталях іншу модель української історії, охоплюючи, для початку, лишень останні три тисячі років.

   Вона, ця трьохтисячолітня історія, може мати такий вигляд:

- Велика Сукупія - Артанія зі столицею у Арті (10-6 ст.до н.е.) – напад готів, скотів та галів, руйнування Арти (564 р. до н.е.) – карпатський та сарматський походи до Європи, визволення Арти (кін. 6 – 4 ст. до н.е.) – реформи у Артанії, відновлення просвітницької системи ( 3-2 ст. до н.е.) – побудова міцного духовного центру на місці Арти - Соуренжа, перейменування союзу у Дулібський ( 1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.) – зміцнення Дулібії, побудова союзу слов’ян з гунами ( 2 – 6 ст.н.е.) – зростання напруженості навколо Дулібії, проблеми з яхами-полянами (7 - 8 ст.н.е.) – атака на Соуренж, реформи державного центру в Роксолані, перейменування Дулібії в Рось ( поч. 9 ст.н.е.) - Рось у кільці ворогів, варяжська проблема ( сер. 9 – сер. 10 ст.н.е.) – зрада Рюриковичів, захоплення варягами Київського уділу (межа 10 -11 ст.н.е.) – війни Росі проти Рюриковичів, вигнання їх разом з варягами на Верхнє Поволжя (11 – 12 ст.н.е.) – татарсько-яхівське нашестя на Рось (сер. 13 ст.н.е.) – війна Трояні та волинсько-роських князів у союзі з Литвою проти яхів-татарів (сер.13 - сер. 14 ст.н.е.) – реформи устрою держави з центром на Волині, перейменування держави в Волинь-Україну (14-15 ст.н.е.) - побудова волинськими князями Запорізької Січі (кін. 14 – 15 ст.н.е.) – розбудова держави Україна, боротьба з магнатством (16 – сер 17 ст.н.е.) – війна магнатів та їх покровителів проти України (сер. 17 – поч. 18 ст.н.е.) – окупація України Річчю Посполитою та Москвою, розгортання репресій проти рахмано-волхвівської системи (поч. 18 – кінець 18 ст.н.е.) – поділ Речі Посполитої, захоплення більшої частини земель України імперією Романових, нищення усього рахманського та українського (кінець 18 ст.н.е. – поч. 20 ст.н.е.) – спроба відновлення української державності, УНР (1917-1919 р.) – захоплення України більшовиками (1918-1921 р.) – Україна у складі СРСР, новітні репресії, голодомори, виселення (1922 – 1991 р.) – незалежна Україна у спробах самоідентифікації (з 1991 року).

Джерело: history.vn.ua

Категорія: Статі та конспекти | Додав: aleksandranazarenko1
Переглядів: 191 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar